Відверто про головне

ВИТОКИ

Родина для будь-якої людини є визначальною. Тут ми формуємося. Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків.

Народився я в родині скромної сільської інтелігенції на Галичині – в селі Переспа Сокальського району Львівської області. Мій батько все своє життя працював агрономом, хоча на початку трудової діяльності йому довелося сім років відпрацювати в шахті на Донбасі. Вихідців із Західної України тоді не ризикували брати в армію, адже на початку 50-х років у нашій місцевості (на кордоні з Волинню) ще перебували бійці за волю України, які воювали у складі Української повстанської армії. Совєцька влада, розуміючи, що виховання в такому середовищі може бути небезпечним для її армії, багатьох хлопців, які мали йти служити, відправляла на роботи в Донбас.

Після повернення додому батько вступив до сільськогосподарського інституту у Львові, успішно його закінчив і працював за спеціальністю ввесь час на одному місці. Вийшов на пенсію з посади головного агронома. Він був принципово позапартійним, хоча задля просування кар’єрними сходами йому постійно пропонували вступити в КПРС. Але не кар’єра, а робота на землі була і залишається сенсом його життя. Він надзвичайно освічена людина і постійно самовдосконалюється. Вдома всі вільні місця були заповнені книгами, він дуже багато читав. І до сьогодні, у 81 рік, він у вільний від улюбленого заняття домашнім господарством час продовжує багато читати.

Мама 43 роки пропрацювала фельдшером у ФАПі. До неї постійно приходили односельці зі своїми болями ти проблемами. І у формуванні мене як лікаря найбільша заслуга саме мами. У нас дома завжди було багато людей, вона нікому не відмовляла у допомозі, по першому зову вона могла поїхати серед ночі щоб комусь допомогти. Я це все бачив і вбирав себе з самого дитинства. Зараз мама більше 10 років на пенсії, змінилося багато фельдшерів у селі, а до неї і сьогодні приходять люди за порадою.

Місце народження вплинуло на Вас?

Звісно. Усвідомлення своєї національної приналежності, відчуття українського духу,  величі нашого народу зумовлено місцем мого народження – це Галичина, розповідями старших людей про боротьбу «з першими (1939 рік) і другими совєтами (1945 рік)». Багато хто з моєї дальньої родини боролися з московією в складі УПА. Один з сусідів, якій був повстанцем, багато розповідав про те, як українці виборювали свободу. Мене виховували в патріотичному дусі.

Як Вас с виховували батьки?
У мого батька були суворі методи, він намагався тримати мене жорстко. У 7-8 класі за мої витівки (чіпляння до однокласників, розбиті вікна, вірші із дуже специфічним змістом, які потрапили до директора школи, написи на дошці) міг повністю поголити мені голову, міг дуже суворо нагримати. Мама ставилася до мене більш поблажливо. Батько мене жорстко контролював до 8-10 класу, далі відпустив на волю.

Яким було місце релігії у Вашому вихованні?

Мій дід по батьковій лінії служив у церкві, а бабуся була глибоко віруючою людиною. По при закриття комуністичною владою церкви у нашому селі, вона в найсуворіші совєцькі часи щовихідних їздила на службу до церкви у сусідньому селі Тартакові. Ми з бабусею у  нашому домі регулярно і напівпідпільно слухали за допомогою радіоприймача молитви на хвилях Радіо Ватикан (яке навіть у ті суворі часи вело службу українською).  Тому релігійне виховання для моєї родини мало велике значення, звісно, це безпосередньо вплинуло і на мене. Бабуся мріяла, щоб я став священиком і за спогадам старших людей, я малим казав, що буду саме священиком. За сімейною традицією я віруюча людина. Родина належить до греко-католиків. Вважаю, що ця церква однозначно проукраїнська. Для мене має велике значення яке місце церква посідає у державотворенні та збереженні саме української України. Греко-котолицька церква проявила себе у цьому аспекті з найпозитивнішого боку. Я з повагою ставлюся до церкви, але разом з тим рідко ходжу туди, віддаю перевагу безпосередньому спілкуванню з Богом.

 

Чи передав Вам батько любов до читання?

Такого захоплення як у батька, щоб я щодня читав якусь книжку, не сформувалося. Я більше люблю читати не художню літературу, а публіцистичну періодику, аналітику. В 6-7 класі найяскравіше враження справила книга, яку я прочитав десь за тиждень – «Пригоди бравого вояка Швейка» в українському перекладі. До сьогодні пам’ятаю, як у мене болів живіт від сміху. Мене цікавить історична література, особливо про давню Україну. Значне враження справив на мене історичний роман Івана Білика «Меч Арея», який я прочитав у 8-9 класі. В радянський час ця книга була заборонена, однак батько мав її. Також запам’яталася книга дідуся по материнській лінії українського письменника польською мовою (до 39 року територія Галичина була під Польщею) Генріха Сокальського «Повіт Сокальський», про наш район, де було описане кожне село. На полях книги були позначки, коментарі мого дідуся, який помер, коли я був ще зовсім малим. Я вмів читати польською мовою, адже від нашого села до кордону з Польщею було всього 30 кілометрів. В прикордонному польському місті Томашові поставили телевежу і в нашій місцевості транслювалося польське телебачення. Ми могли собі дозволити в час тотальної совецької пропаганди дивитися польські канали. Це теж вплинуло на формування мого світогляду. Крім того, суттєву роль у тому, що я став свободолюбивою вільною людиною відіграла позиція батьків щодо мого особистого життя, за що я надзвичайно їм вдячний. Вони не втручалися в моє життя, лише давали поради. З 18 років мені було надане право самостійно приймати рішення і цей вибір підтримували батьки, навіть якщо у них була щодо цього інша думка. Я завжди приймав рішення сам, тож мені немає на кого перекладати відповідальність за той, чи інший вибір. 

Ви один в родині?

Є сестра на три роки молодша. Вона дитячий фтизіатр. Живе і працює в Сокалі. Її чоловік також лікар-стоматолог.

Як минули Ваші шкільні роки?

До 8-го класу я вчився в простій сільській школі і Київ для мене був чимось недосяжним, я не міг навіть мріяти про те, що тут опинюсь. Коли постало питання про те, де продовжувати навчання і яку освіту здобувати, за наполяганням батьків я переїхав до Сокаля і там закінчив 9-10 клас у Сокальській школі №1. Це справжній храм науки – будівля часів Австро-Угорської імперії, схожа на палац. Жив я у маминої рідної сестри. У неї був жорсткий характер, під її впливом змінилось моє ставлення до життя. Адже до 8 класу я трохи завдавав клопоту батькам, у мене був досить противний характер і я робив шкоду.   Навчання давалося мені легко, всі класи я закінчував на відмінно. Улюбленим предметом була хімія, брав участь у різного рівня олімпіадах, здобув навіть призові місця.

ВИБІР ПРОФЕСІЇ

Після закінчення школи Ви відразу вирішили вчитись на медика?

У 1982 році я закінчив школу. Батько рекомендував продовжити навчання у лісотехнічному інституті у Львові. Місто було одним з найкорумпованіших в питаннях вступу у виші і отримання роботи. Коли нам намалювали якісь фантастичні цифри за вступ, я вирішив прислухатися до думки матері і спробувати вступити до медичного вузу. На той час для тих, хто закінчив  школу з золотою медаллю, серед чотирьох іспитів був передбачений профільний екзамен, склавши який на відмінно, ти ставав студентом. Звісно, я вибрав хімію. В багатьох інститутах профільною була фізика, а в Полтаві, Луганську і Києві – хімія.

Я з батьком зібрався їхати в Полтаву і вступати на стоматологічний. Приїхали ми з ним у Київ до його троюрідного брата, який працював лікарем в одному з науково-дослідних інститутів, був кандидатом наук. Я познайомився з ним вперше. Ми планували один день побути у столиці і їхати в Полтаву. Але він переконав вступати у Київський медінститут, зазначивши, що у мене є всі шанси. Ми поїхали на бульвар Шевченка, 13 подивитися на вступні вимоги. В цей день там якраз був керівник приймальної комісії і він, поставивши мені декілька запитань по профілю, зазначив, що мені буде не складно вступити на лікувальний факультет. Батько був вражений цією несподіванкою: вже не стоматологічний у Полтаві, а лікувальний у Києві.

Перед іспитами батьків родич, у якого я залишився жити, відправив мене на два тижні до репетитора з хімії. На вступних екзаменах я підготував білет за півгодини, зробив задачу сусідці, відповів без проблем і отримав п’ятірку. Можна сказати, що це доля. Адже навіть не мріючи вчитися в Київському інституті (та ще й на лікувальному факультеті), я став його студентом. Перед посвятою в студенти я дізнався, що батьків брат, завдяки якому я опинився у цьому виші, несподівано помер від пневмонії у віці 46 років. Для мене це було шоком. Я відчув перед ним моральний обов’язок вчитися сумлінно, стати хорошим лікарем, щоб таких випадків було менше.

Що запам’яталося із студентського життя?

Навчання мені давалося досить легко. Вчився на 4-5, отримував підвищену стипендію 45 карбованців на той час. Перші джинси я купив, відклавши за пів року зі стипендії за 90 рублів у іноземців, з якими мешкав у гуртожитку на вул. Шутова. На першому лікувальному факультеті вчились іноземці, переважно з арабських країн. У нашій кімнаті жило два сірійці вона справили на мене враження досить вільною поведінкою, незаангажованістю.

Я міг претендувати на червоний диплом, якби не одна історія. Я був старостою групи і на лекції з нервових хвороб подав недостовірні відомості про присутність студентів. Далі була перекличка. Нашу групу професор добре запам’ятав і на іспиті поставився до нас дуже прискіпливо: була всього одна четвірка, половина двійок, решта трійок. Я отримав трійку і це зіпсувало мій диплом. Після цього випадку навчання відійшло на другий план, більше мені подобалася практична робота в лікарнях.

На п’ятому і на шостому курсі я влаштувався на роботу, хотілося більшої фінансової незалежності. Працював медбратом у реанімації однієї з київських лікарень (чотири чи п’ять чергувань на місяць) і це мені приносило 80-90 карбованців доходу.
В медичному інституті почалася і моя громадська діяльність, активне громадське життя. Мене обрали до правління студентського наукового товариства ім. Кіселя. Ця робота приваблювала спілкуванням з різними людьми. Я відповідав за напрямок студентських наукових робіт. Щороку відбувалися студентські наукові  конференції і від кожного інституту туди надсилали роботи. Я займався організацією цього процесу.

Був випадок, який найбільше вразив під час практики?

Перша смерть у мене на очах. На моєму чергуванні померла жінка з печінковою недостатністю. Вона була в реанімації, їй надавалася допомога. За медичними показаннями їй було заборонено пити багато води. Вона попросила у мене пити, але я пояснив, що неможна, що лікарі строго заборонили це робити. Через п’ять хвилин вона впала в кому і за годину померла. Для мене було величезним шоком те, що я перед смертю не дав людині вдосталь напитися. Я й досі не можу спокійно згадувати про цей випадок.

Як Ви потрапили на своє перше місце роботи?

За попереднім розподілом після закінчення інституту я мав їхати в Житомирську область працювати психіатром. Я ходив на профільний гурток, розробляв свої теми. Але сталося зовсім по-іншому. За три місяці до закінчення 6-го курсу в теперішньому Інституті нейрохірургії здали в експлуатацію новий 9-поверховий корпус. Туди потрібна була велика кількість спеціалістів. З нашого курсу близько 40-ка студентів змогли отримати там місця. Мені запропонували піти анестезіологом-реаніматологом, оскільки у мене вже був річний досвід роботи. В клініці відновлювальної нейрохірургії я працював більше чотирьох років. Очолював клініку і був моїм наставником професор Віталій Цимбалюк. Переважно я займався анестезіологією, були також чергування в реанімації. В той час там втілювали новітні підходи – хворим на ДЦП дітям вживлювали в кору головного мозку суміш нервових тканин людського ембріона (в якості нейромедіатора). Операції були досить успішними. Іншим напрямком роботи клініки було відновлення периферичних нервів. Це досить складні довготривалі операції.

Чому довелося змінити роботу?

Почалася інфляція, ера купонів, зарплата перетворилася майже в ніщо – сім доларів на місяць. На той час у мене вже народилася донька і прогодувати сім’ю стало проблематично. Мені завжди подобався футбол і долею випадку я потрапив у клуб вболівальників київського «Динамо». З 1988 року ми супроводжували команду на ігри за кордон. Тоді я вперше виїхав за межі союзу – у Фінляндію. Поїздка справила колосальне враження. З часом я став супроводжуючим лікарем вболівальників команди. В 1992 році один з адміністраторів клубу сказав, що звільнилося місце лікаря і запропонував його мені. Спортивна медицина мені була цікавою. Та ще й київське «Динамо» - для всіх це був просто космос. Найбільше вразив розмір запропонованої зарплати – в десять разів більше, ніж я і мої колеги заробляли в інституті. Довго я не роздумував.

ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Як Ви продовжили громадську діяльність після інституту?

З 1989 року почався процес становлення незалежної України. Працював Народний рух за перебудову, лікарська комісія народного руху, рух лікарів за відновлення громадського лікарського життя. Я був одним з тих, хто безпосередньо займався відновленням діяльності Всеукраїнського лікарського товариства – писав статут, очолив ревізійну комісію. Академіка Пирога обрали президентом товариства. В 1990 році відбувся третій Конгрес світової федерації лікарських товариств. Приїхало понад 300 іноземних лікарів українців за походженням з 14 країн. Багато з них в свій час були вимушені емігрувати через участь в УПА. Спілкування з цими людьми теж вплинуло на формування моїх поглядів і устремлінь як професійних, так і громадських.

Ми також почали відроджувати нашу українську термінологію. Першу книгу, яку я написав у співавторстві з молодими лікарями, був Російсько-український медичний словник з термінами, взятими з 20-30 років, з часів розстріляного відродження. Адже переклад російською мовою латинської медичної термінології не відображав дійсності, яка була в Україні. У нас була своя термінологія з дуже багатьма відмінними назвами. Словник вийшов друком у 1990 році в Астрахані.

Як розпочалася Ваша робота у Громадській раді при МОЗ?

На той час Прем’єр-міністр Янукович видав постанову № 1378 про створення громадських рад при органах виконавчої влади. Плануючи йти в президенти, він хотів залучитися підтримкою громадськості і створити кишенькові органи при міністерствах. В жовтні 2004 року при МОЗ України заступником міністра Володимиром Завгороднім і головою Української федерації сприяння охороні здоров’я громадянського суспільства паном Руднєвим  була створена абсолютно керована громадська рада (80% складаси чиновники МОЗ і 20% кишенькова громадськість). Формально Всеукраїнське лікарське товариство теж туди було включене, але впливати на будь-що не було змоги.

Під час Помаранчевої революції я долучився до створення Медичної служби Комітету національного порятунку. Її керівником був Микола Поліщук, його заступником – Святослав Ханенко. Я та Святослав Нечаїв були координаторами медичних пунктів, на той час їх було 64 (організація, забезпечення, комунікація).

Після перемоги революції і призначення Миколи Поліщука міністром я разом з небайдужими громадськими активістами стали думати як започаткувати нову громадську раду, на нових засадах. В березні ми провели установчі збори, склали протокол. Мене уповноважили подати міністру документи про зміну складу ради. Він ліквідував стару раду і на демократичних засадах було створено нову, а мене обрали її керівником.  Та у вересні Миколу Поліщука зняли з посади. Новим міністром став Юрій Поляченко і вплив Громадської ради зменшився. Залежно від того, хто був міністром, вона то активно працювала, то завмирала.

Змінювалися також нормативні акти, які регулювали діяльність цих рад.

Перша зміна постанови про громадські ради була перед черговими виборами. Прем’єр  Юлія Тимошенко видала постанову №1302, за якою на місцях намагалися утворити кишенькові громадські ради під тодішню владу. Водночас створити ради при міністерствах і відомствах було дуже складно – потрібно було проводити збори всіх громадських організацій України і там обирати ради до тих, чи інших міністерств. Далі прем’єр Азаров видав постанову № 996, яка замість відновлення найбільш демократичної першої постанови була покликана створити керовані ради під Януковича і Азарова. Увесь цей час я переобирався кожні два роки головою громадської ради. Перший міністр, який затвердив нове Положення про громадську раду вже на основі постанови № 996 був Олександр Аніщенко. Нам вдалося тоді закласти в цей документ абсолютно демократичний механізм, за яким первинний склад Громадської ради формувався міністром, а потім сама рада обирала нових членів, забезпечуючи ротацію без наказу міністра. Олександр Аніщенко Положення підписав і це врятувало мене одного-єдиного від звільнення. Було це так. Під час зустрічі з Прем’єром Азаровим була дискусія щодо недемократичності постанови № 996 п’ять доазарівських голів громадських рад виступили проти неї і хотіли її змінити. Після цього впродовж року чотирьох з них переобрали. Мене врятувало зазначене вище Положення. Ніхто, навіть Раїса Богатирьова, не ризикнула його змінити, адже це могло обернутися серйозним міжнародним розголосом. А ми були рішуче налаштовані його відстоювати. Найсумніші часи у діяльності ради були саме за Богатирьової. Вона декілька разів давала завдання знайти причини для усунення мене з посади голови ради, були заслані з середини декілька організацій, які намагалися зняти мене демократично – через голосування, але я отримав 100% підтримку ради і медичної спільноти. Я очолював раду чотири каденції.

Що вдалося зробити за цей період?

Вдалося створити прецедент впливу громадськості на державний орган. Ми створили демократичне Положення, яке дозволило нівелювати антигромадську постанову № 996 і показати власним прикладом, що громадськість, яка бореться, може серйозно впливати на розпорядчі акти влади. За моїм наполяганням члени Громадської ради входили до МОЗівських робочих груп. Мій авторитет серед громадськості сформувався завдяки жорсткій позиції стосовно влади. Вдалося знайти багато однодумців, які повірили в те, що я можу лобіювати інтереси людей в охороні здоров’я. Ми провели дуже багато обговорень і слухань щодо реформи галузі, ініціювали подання у парламент закону про лікарське самоврядування. Крім того, ми змогли дуже позитивно зарекомендувати себе на міжнародній арені. Мені часто доводиться брати участь у міжнародних заходах в якості представника лікарської спільноти України, представляти організацію лікарів України у Світовому Лікарському Товаристві (World Medical Association).

Які плюси і мінуси громадських рухів?

Завдання громадськості – запропонувати іншу точку зору, контролювати владу. Рішення мають приймати державні органи. Раніше вони не чули альтернативної точки зору, а з появою таких рад у суспільства з’явився  шанс хоч якось відстоювати свої інтереси. Розуміючи, що в громадському секторі працює достатня кількість професіоналів, я прошу не лише обговорювати проблеми, а й готувати проекти рішень. Я готовий розглядати і підписувати документи, які будуть корисними людям.

ПЕРІОД ЄВРОМАЙДАНУ

З чого для вас розпочався Євромайдан?

Я організовував і координував Медслужбу ще у 2004 році. А у 2013 році для мене Євромайдан розпочався 22 листопада, в День Свободи. Попри те, що Якукович скасував це свято, я і мої друзі 22 листопада щороку збиралися на Майдані Незалежності щоб згадати часи Помаранчевої революції, поспілкуватися з однодумцями. Після різкої  радикальної зміни євроінтеграційного курсу люди вийшли на протест. Такий розворот влади був неочікуваним, адже Азаров давав доручення висловитися громадським радам щодо підписання угоди про асоціацію з ЄС і ми одноголосно підтримали це. Я приходив до стели майже кожного дня, проте на ніч не залишався. Події, які сталися в ніч на 30 листопада, шокували мене. 1 грудня я і мої однодумці (на той час у же понад рік активно працювала громадська організація «Київське Віче») вийшли на мільйонний марш проти сваволі влади. Стало зрозумілим, що ми залишаємося чинити мирний спротив  диктатурі, що ми будемо стояти за європейське майбутнє країни і тому існує потреба в організації Медичної служби. Я підійшов до Будинку профспілок, там зустрів Святослава Ханенка. Ми піднялися на третій поверх, де був штаб Медслужби у Помаранчеву революцію і почали організовувати роботу. Долучилися декілька старих знайомих, долучилися небайдужі люди. Далі було створення медпунктів, пошук лікарів,  волонтерів, забезпечення медикаментами.

На відміну від всіх інших Ви були там поза графіком чергування. Що Вас спонукало туди приходити кожного дня?

Свідома громадянська позиція, відчуття того, що я потрібен, маю досвід і можу допомогти. Це було моє. Крім того – це була моя боротьба за свободу, за правду. Я був щиро переконаний, що люди, які вийшли на Майдан, здатні відстояти свою волю. Я хотів бути з ними, йшов туди з відкритим серцем, був переконаний в перемозі над диктатурою. 

Як організовувалася робота медслужби?

Одним з головних принципів діяльності медслужби під час обох революції була самоорганізація медичних пунктів. Я був переконаний, що потрібно мінімально втручатися в їх роботу, хіба що координувати. Людям потрібно дати свободу, щоб вони організувалися, а потім спитати чим допомогти.

Ви стали основним спікером медслужби, у багатьох при слові «медслужба» відразу виникала асоціація з Вами.

Я взяв на себе цей обов’язок, не дивлячись на те, що владою могли бути застосовані проти мене чи моєї родини конкретні репресії. У мене ніколи не було бажання сховатися в кущі. Для того, щоб донести правду про події, я намагався по максимуму спілкуватися з журналістами, адже вони розповідали світу про нашу боротьбу, про надання медичної допомоги на належному рівні, а потім і про вбитих злочинним режимом. Для мене було надзвичайно важливим – повідомляти те, що відбувалося насправді. Думаю, що інформаційна кампанія зіграла колосальну роль у нашій перемозі.

Чи очікували Ви що підтримка медичної служби людьми набуде таких масштабів?

Це справді вражало. Люди приносили десятки гривень чи десятки тисяч, не називаючи себе, не вимагаючи подяки та суворої звітності. Приходили студентські братства, бізнесмени, пенсіонери. Внесок кожного був різним, але жест солідарності від кожного – неоціненний. Вагому допомогу передавала діаспора. Медикаменти несли горами, будь який наш пост у Фейсбуці про потребу отримував швидке реагування. Ми побачили, що люди усвідомлюють свою особисту відповідальність за долю Майдану та протестувальників і роблять все від них залежне для перемоги. З іншого боку я хотів би вкотре відзначити жертовність медиків. Вони ризикували бути звільненими з роботи, постраждати під час силових сутичок, але це їх не спиняло. Вони дуже стомлювалися, адже кожного дня консультувалося і отримувало допомогу півтори-дві тисячі людей, перепочивали по 4-5 годин на матрацах на підлозі і знову ставали до роботи. Усі з гідністю і честю виконували свій професійний та громадянський обов’язок.

Під час протистоянь медики надавали допомогу обом сторонам

Я вважаю, що під час надання медичної допомоги не можна керуватись політичними переконаннями, обов’язок лікаря допомагати всім, хто потребує допомоги – і борцям за свободу, і безхатченкам, і антимайданівцім, і беркутівцям. Щира віра в те, що медицина вища за політику була одним із способів продемонструвати нашу європейськість і цивілізованість. Така позиція сформувалася під впливом моїх неодноразових поїздок за кордон, участі у міжнародних заходах в якості представника лікарської спільноти України. До речі, завдяки моїй активності авторитет нашого лікарського товариства серед міжнародної медичної спільноти є надзвичайно вагомим. Нас перестали асоціювати з Росією, нам вдалося домогтися визнання окремішності і унікальності нашої нації, професійності медиків.

В найгарячіші дні протистоянь Ви неодноразово ходили у медпункти на вул. Грушевського, на барикади. Чи було Вам страшно?

Ні, страху не було. Визначальним для усвідомлення того, що я роблю і робитиму на Майдані, був день 11 грудня 2013 року. Я був на чергуванні і о першій годині ночі почалася масована психологічна атака – МВС через гучномовці всіх закликало піти з Майдану, бо буде зачистка. Близько другої почався штурм. В Медслужбі світилися вікна, ми працювали. Потім люди казали, що увесь будинок був темним, тільки у нас залишалося світло. Беркут наступав. В той момент я зрозумів, що не піду звідси ні за яких обставин, адже можуть бути людські жертви і служба має працювати як годинник. Попри небезпеку для життя, страху зовсім не було, було усвідомлення того, що для мене перебування на Майдані і допомога людям має набагато більшу цінність, ніж цінність власного життя. Це був переломний момент. Коли горів Будинку профспілок у ніч з 18 на 19 лютого, я виходив останнім звідти, евакуювавши всіх і вбитих, і поранених, і медперсонал, перевіривши поверхи щоб там ніхто не залишився. Не було страшно й тоді, коли ми були в оточенні «Беркуту» в Будинку офіцерів. На той час там вже знаходилось троє вбитих наших героїв. Я координував там медичним пунктом, надавав допомогу, з’ясовував стосунки зі «швидкою», яка відмовлялась допомагати пораненим. Для мене ніколи не стояло питання, що самозбереження є ціннішим, ніж свобода і боротьба за правду. Я свідомо і впевнено йшов туди, де я був потрібен людям.

Ви були присутні під час опису смертельних поранень у бійців Небесної сотні. Розкажіть як все відбувалося?

Тоді ніхто не міг знати чим закінчаться події на Майдані. Це був час найгострішої реакції режиму Януковича. За законами від 16 січня організатору акцій протесту світило 15 років тюрми. Я був на той час публічним обличчям Медслужби, абсолютно свідомо відкрито носив бейдж «Організатор Євромайдану». Публічна діяльність у громадському секторі переконала мене в тому, що публічність захищає. 18 лютого в Будинок офіцерів прийшли слідчі та співробітники прокуратури, у медпункті було троє вбитих, яких треба було описати. Постало питання: а хто ж Медслужби поставить свій підпис під протоколам і підтвердить репресивним органам те, що є свідком. Бажаючих засвітитися багато не було. Я був впевнений, що під час огляду, опису, встановлення причин смерті саме я маю все це засвідчити і наполягти щоб режим не сфальшував документи і не приховав вбивств. Абсолютно усвідомлено зробив це.

Розкажіть детальніше про події в Будинку профспілок 18 лютого.

З Будинку офіцерів я приїхав десь о 18-й годині у Будинок профспілок. Там вже був один вбитий і дуже багато поранених. Медпункти були розгорнуті на трьох поверхах – 1, 3, 5. Вся їдальня на першому поверсі була заставлена операційними столами. До честі київських лікарів зазначу, що на заклик Медслужби біжучим рядком на 5-му каналі у Профспілки прибули реаніматологи, анестезіологи, хірурги, нейрохірурги, інші лікарі-добровольці і рятували життя хлопців. Далі відбувся підпал будинку, люди почали евакуйовуватись спочатку з вищих поверхів. Станом на 23.30 у Профспілках було вже четверо вбитих. Я дав розпорядження віднести їх на територію Михайлівського собору, адже пожежа поширювалася. В операційній, незважаючи на пожежу, продовжували працювати лікарі. Я піднявся на третій поверх щоб забрати у штабі Медслужби свою сумку з документами і речами. Коли відчинив двері у коридор, на мене ринув густий сивий дим. Я зрозумів, що навіть якщо дійду до кімнати, то вийти звідти не вдасться. Махнув рукою на документи і спустився на перший поверх. Коли під стелею в їдальні-операційній на першому поверсі почав збиратися дим, я вийшов на середину зали і оголосив: закінчуємо надавати екстрену допомогу тим, хто у важкому стані і без паніки поступово евакуюємось. Впродовж 15 хвилин вивели легко поранених, за ними тяжчих, потім вийшли медики з обладнанням і деякими медикаментами. Всі дуже чітко виконували розпорядження. Після того, як всі вийшли я з трьома охоронцями будинку переконався, що там нікого не залишилось і вийшов на вулицю. Коли обернувся і побачив у що перетворився Будинок профспілок – був шокований. Він міг обвалитися набагато раніше і у будь-яку хвилину.

Що справило на Вас найбільш сильне враження за період революції?

Подвір’я  Михайлівського собору 20 лютого, де в три-чотири ряди лежали Герої Небесної сотні. Це було потрясінням – така кількість вбитих. Я супроводжував всіх їх до моргу, був присутній при описі всіх поранень, кульових отворів для того, щоб не була сфальсифікована доказова база масового вбивства. Я все це фіксував у свій окремий блокнот і ставив підписи лише під тими протоколами, у яких судмедексперти написали правду. Я виконував свою роботу, був максимально сконцентрований. Емоційне переживання того шоку почалося у мене на 4-5 день, коли я починаючи на прохання людей розповідати про ті події не міг стримати сльози і замовкав. Це тривало майже пів року. Звісно і зараз ця рана не затягнулась, вона болітиме кожному українцю крізь століття. Водночас у мене неймовірне почуття гордості за нашу націю, захоплення силою духу цих патріотів, які бачили, як розстрілюють їхніх побратимів і не відступали, свідомо йдучи вперед, часто на смерть, за Батьківщину. Бо для них як і для мене воля,свобода і перемога були важливішими за життя. Ми стали свідками великого Подвигу.

Також вразив розкурочений беркутівціями медпункт на Грушевського, 4. Незважаючи на всі опізнавальні знаки, вони закидали його світло-шумовими гранатами, знаючи, що там постраждалі і медики. А ще – робота судів. Я тоді ходив у найбільш «незалежні» суди, які дозволяли  закривати затриманих майданівців на 60 діб. Одним з таких затриманих був охоронець медпункту Сеник. Я виступав свідком у суді і наголошував, що він працював у медпункті, а не кидав «коктейлі Молотова» чи бруківку. Суддя, незважаючи на жодний мій аргумент, прислухалася до свідків-беркутівців, які під копірку для всіх давали однакові свідчення,  до заангажованих прокурорів і дозволили затримати на 60 діб. Мене обурювала ця жорстока несправедливість, збільшувалося бажання боротися, щоб ця система впала, оскільки вона становить загрозу для кожного.

Були позитивні враження на Майдані?

Новорічна ніч – коли від світла мобільних, вогниками сяяв весь Майдан, Хрещатик, прилеглі вулиці і люди у єдиному пориві до волі, з вірою у торжество правди співали Гімн України. Це було величне видовище, це були фантастичні відчуття єдності і могутності нашої нації, яка здатна подолати зло і змінити хід своєї історії . А ще концерт «Океану Ельзи».

МІНІСТР

Як Ви дізналися, що Рада Майдану Вас висуває на посаду міністра?

Це для мене було несподіванкою. Я й гадки не мав, що мене будуть номінувати. Претендентом №1 була Ольга Богомолець. За два дні до 27-го лютого, коли на сцені Майдану представляли кандидатів в Уряд, деякі представники Ради Майдану з громадськості мене запитували: чому не ти йдеш на посаду міністра? Я відповів, що мені ніхто не пропонував. На що вони сказали, що розглядатимуть на Раді це питання і пропонуватимуть мене. Я майже ніяк не відреагував, бо не очікував, що з того щось може вийти. Я думав, що якщо хтось з лідерів політичних партій бачить мене міністром, вони б мали зі мною поговорити. 27-го зранку мені повідомили, що Рада Майдану мене висуває на посаду міністра і треба прийти на віче, щоб отримати довіру народу. На сцені ми з Ольгою Богомолець, яка мала стати Віце-прем’єром з гуманітарних питань, розмовляли про те, як будемо спільно розбудовувати медицину. На моє здивування, до 28 лютого, коли я зранку прийшов у Верховну Раду на представлення, зі мною ніхто з політичних лідерів не спілкувався. Мене навіть ніхто не питав чи бажаю я бути міністром.

Що Ви відчували, коли парламентська зала вітала Вас стоячи? Які були думки?

Я зовсім не очікував такої реакції парламентарів щодо мене. Переді мною представляли інших міністрів, віце-прем’єрів. Я був майже в кінці списку. Я був вражений, коли весь зал піднявся, всі аплодували і кричали: «молодець!». Я трохи розгубився через таке виокремлення і крізь сльози дякував депутатам. Звісно, робота Медслужби була визнана однією з найкращих на Майдані, але це спільна заслуга і організаторів, і медиків, які падаючи з ніг, недосипаючи, допомагали учасникам національного спротиву. Однак для мене є великою честю і водночас великою відповідальністю те, що мене в Уряд делегував Майдан

Але вже зовсім скоро в парламенті з’явився проект постанови про вашу відставку.

Через мою принципову позицію, через те, що я відстоював і буду завжди відстоювати не партійні інтереси, а ті ідеали, які живуть в моїй душі, ті цінності, захищати які я вийшов з мільйонами на Майдан, я наразився на загрозу відставки. Кулуарні ігрища, замовні пікети і публікації почалися через те, що я не погодився на всілякі маніпулювання і компроміси з совістю, не пішов на брудну співпрацю з ще неочищеною владою.

Чи здогадувалися, що боротьба за очищення МОЗ буде тривалою і важкою?

Безумовно, ні. Я в перший день запропонував всім заступникам Раїси Богатирьової звільнитися, вони всі написали заяви, але на наступний день один з найпроблемніших заступників Роман Богачов - відкликав. Я не знав всіх нюансів роботи бюрократичної машини, того, наскільки державні чиновники захищені законодавством і можуть по чотири місяці ховатися на лікарняних. Почався виснажливий і довгий процес очищення від людей, які зловживали посадами в міністерстві і підвідомчих структурах. В результаті найодіозніші люди звільнені з МОЗ і Держлікслужби, медичного університету ім.Богомольця. Боротьба з деякими стовпами старого режиму триває до сьогодні. Шкода, що суттєві зусилля доводиться витрачати не на творіння і розвиток, а на боротьбу за очищення галузі. Але я загартувався у цій боротьбі. Неоднозначне ставлення до мене в Уряді, епопея з моєю відставкою, яку «доброзичливцям» не вдалося реалізувати, зробили мене сильнішим.

Вас змінила посада?

Посада міністра не є для мене самоціллю, тому випробовування нею я пройшов і не змінився. Можливо, люди думають по іншому, через те, що я приділяю мало уваги старим знайомим. Але часу дійсно не вистачає ні на сім’ю, ні на дітей. Кожні вихідні я на роботі, а в будень їду додому глибокої ночі. Ніяк не змінилося моє ставлення до людей, матеріальних благ. Я як і раніше спілкуюся з сусідами, для мене не є проблемою виконати фізичну роботу, чи вийти у капцях у двір.  Інша справа, що мене сприймають вже по-іншому, не як звичайну людину, а як зобов’язаного допомогти чиновника. В міру можливості я намагаюсь це робити.
Для мене моє ім’я, моя життєва позиція, чесність, відкритість, європейські цінності і принципи є набагато значущішими, ніж тимчасова посада, тимчасові люди, які намагаються скерувати мене в інше русло. Все життя йде боротьба, перш за все за те, щоб залишитись собою.

Які Ваші найбільше досягнення за період роботи в МОЗ?

Їх декілька. Найбільше те, що до сьогодні стара система мене не зламала і я продовжую далі робити все можливе, для того, щоб змінити саме систему, яка породжує зловживання. Цього вимагав Майдан. Я не поступився принципами, заради яких загинули люди. Крім того, вдалося запропонувати суспільству і медичній громаді нову систему охорони здоров’я, викладену в Концепції. Через бюрократичні процедури узгодження вона ще не ухвалена, проте засади і напрямки розвитку визначені. Документ повною мірою відображає пропозиції громадськості. До розробки Стратегії побудови нової національної системи охорони здоров’я та поетапного плану втілення Концепції і Стратегії за результатами відкритого конкурсі залучені 12 найкращих вітчизняних та міжнародних фахівців. Вони вже розпочали роботу. Думаю, в тому що Президент України назвав пріоритетними реформу судової системи, правоохоронних органів, медичну реформу є частка й моєї заслуги. Адже я ввесь цей час публічно наголошував, що змінювати перш за все потрібно систему. Крім того, звільнені корупціонери з МОЗ, Держлікслужби, Національного медичного університету ім. Богомольця.

Що впливає на Ваші рішення, в тому числі кадрові?

Щодо призначень в першу чергу прислухаюся до себе, в другу – до своєї команди у МОЗ, в третю – до визнаних фахівців. Я апріорі з довірою ставлюся до людей і завжди даю їм шанс себе проявити. І тільки після того як людина розкрилася, приймаю рішення щодо співпраці. Щодо рішень у житті, то як правило, приймаю їх сам. Але коли постають надто складні питання, є коло людей, яким я довіряю, точка зору яких є важливою і я можу запитати їхню думку. Після бесіди зними можу змінити своє рішення, яке здавалося правильним на початку. Я дослухаюсь до серйозних фахових аргументів і мене можна переконати змінити свою точку зору.

Які враження у Вас залишилися після відвідин Харківських, Дніпропетровських, Херсонських шпиталів і лікарень?

Найсильніші враження я отримав від спілкування з пораненими бійцям. Мене глибоко вразила велич духу цих людей, їх громадянська свідомість і особиста відповідальність за долю країни. Жоден з вояків, яких я відвідав, ні на що не поскаржився. Навіть ті, стан яких є важким. Всі, з ким мені вдалося поговорити, сказали що у них немає жодних претензій до надання медичної допомоги – як на етапі евакуації з поля бою, так і в клінічних умовах. Всі вони дуже мужньо тримаються попри втому, виснаження болем і далеко не райдужними прогнозами щодо повного одужання. Їх сила духу і патріотизм на неймовірній висоті. Ми зобов’язані на таких прикладах виховувати нове українське покоління починаючи з дитячого садочка. Це буде покоління вільних європейських людей і ми гордитимемося ними в усьому світі.

Після посади міністра де б Ви хотіли себе ще спробувати крім громадської діяльності?

Можливо, у Верховній Раді у якості законотворця. Я себе навіть більше там бачу. Адже напрацювання щодо побудови нової системи охорони здоров’я потребують лобі в парламенті. Крім того, для реалізації Концепції, Стратегії і Плану потрібно працювати над конкретними законами. Переконаний, що знайду себе після сьогоднішньої посади.

РІЗНЕ

Скільки Україні ще потрібно років, щоб позбутися совєцького спадку у свідомості людей і стати монолітною нацією?

Це так само, як прийшовши на посаду міністра, я думав, що я зможу справитися з системою впродовж 3-4 місяців, а вже минуло пів року і зміни проходять дуже важко. Так само й з бажанням щоб всі українці одночасно стали патріотами – хотілося щоб це було вже завтра, але це тривалий процес. Виховання має починатися з утроби матері, дитячого садка. Це вже відбувається зараз – для наших воїнів дітки малюють Україну, прапор, мир, перемогу. Таких діток неможливо буде зломити якоюсь іноземною пропагандою. Так само як і тих воїнів, які заліковують рани, щоб знову йти боронити свою землю від московського загарбника, так само як і східняків, які відчули в собі українця. Дуже шкода, що незалежність будується на смертях героїв. Але у нас є великий шанс побудувати українську Україну і позбавитися від московського ярма, яке нас душить більше 300-т років.

Найбільшою загрозою для України є Росія, як одна з найагресивніших країн, по-суті країна-терорист за своєю природою з самого початку свого створення. Це країна загарбник, яка завжди захоплювала чужі території. Треба добре усвідомлювати, що вона буде себе так вести завжди. Вона має п’яту колону у вигляді своєї церкви, спецслужб, люмпен-пролетаріїв, які є вихованцями «совка» і, на жаль, залишилися «совецьким человеком», хоча насправді ностальгують за молодістю, а не за союзом. Росія цим маніпулює, штучно використовує мовне питання. Хотілося, щоб все це закінчилося завтра, але, на превеликий жаль, так не буває.

Я переконаний, що через 20-30 років у нас буде вільна держава вільних людей. Мабуть те, що Мойсей водив по пустелі рабів 40 років є історичною правдою. І нам ще трохи доведеться походити, але поступ є. Ми бачимо, що у владу приходить все більше націоналістичних сил. Вільна Україна має шанс стати однією з держав, на яких будуватиметься новий світопорядок і світосприйняття. Маю щиру надію, що в своїй старості це ще побачу. Ми маємо цінувати свої особливості, свій унікальний менталітет і традиції. Нас світ буде жати лише за нашу окремішність, яка нас вирізняє. Випробовування кров’ю найжорстокіше, але найбільш помічне для зцементування нації, відтак маємо шанс зцілитися.

Що означає для Вас слово дружба?

Поняття дружби – це щось дуже-дуже близьке. Той, кого можна назвати другом розуміє і приймає тебе таким, яким ти є – незалежно від доходів, посад, точки зору. Той, з ким можна поділитися наболілим і розраховувати на підтримку. Для мене друг не постійна константа. У декого друг з 10 років і на все життя. Для мене це перемінна складова, яка не визначається тривалістю в часі. Можна дружити протягом десятиліть, а можна знайти друга і зараз і бути з ним в дружніх стосунках деякий час, а потім піти нарізно, збагативши один одного.

Чи перейняли Ви принципи ненав’язливого виховання від своїх батьків? Який Ви тато?

Старша донька, якій зараз 25 років, має повну свободу приймати будь-які рішення. Вона відповідає за свою точку зору, за своє життя. Хоча до 18-ти років у мене було жорсткіша позиція. У переломний період з 12-13 до 18 років, коли діти не усвідомлюють, що можуть наробити купу дурниць про які потім будуть шкодувати все життя, потрібен батьківський контроль задля їх блага. По відношенню до меншої доньки трохи інше ставлення. Вона інша за характером, самостійніша і чинить спротив, коли я намагаюся на неї вплинути. Може десять разів погодитися, а потім все-одно зробить по своєму. Я намагаюсь йти в ногу з часом, технологіями, розуміти чим живе молодь, тому мені легше знайти з дітьми спільну мову. Вважаю, що до формування особистості, до 18 років поради потрібно давати наполегливо.

Чи був у Вашому житті вчитель, наставник, якого можна вважати еталоном?

Для мене еталоном є моя перша вчителька Дарія Іванівна. Це вчитель від Бога, саме такі люди мають працювати з дітьми. І це не лише моя думка, всі, кого вона виховувала і вчила залишилися їй вдячними. Вона ще жива і я коли приїжджаю до батьків, часом зустрічаю її на свята в церкві. Востаннє спілкувався з нею на Великдень. Дарія Іванівна до сьогодні залишилась Людиною з великої букви – розумна, привітна, щира, турботлива, співчутлива, з тонким почуттям гумору та вмінням запропонувати вихід із складного становища. Якщо говорити про старший вік, то своїм наставником я вважаю почесного президента Всеукраїнського лікарського товариства академіка Любомира Пирога. Він є для мене прикладом українства, інтелігентності, громадського активіста, взірцем лікаря.

Який ваш ідеал жінки?

Це має бути багатогранна особистість. Я більше ціную розумних жінок.  Я довше і з більшим задоволенням спілкуюсь саме з розумними жінками. Дуже важливою для мене є жіночність. Її не опишеш словами, її відчувають. Жінка і чоловік мають бути різними і доповнювати один одного.

Ви знаєте народні пісні?

Не скажу, що я готовий цитувати багато пісень, однак коли потрапляю на весілля у себе на Батьківщині, я всі їх згадую і з задоволенням співаю. На останньому з весіль я зловив себе на думці, що мені відомі з 30-40 пісень і я можу підспівувати тому, хто починає.

Як давно ви працювали на землі?

Восени минулого року.

Чого Ви бажаєте українцям?

Бажаю своїй нації миру, зростання, єдності. Надзвичайно критичні умови роблять нас мужнішими, згуртованішими, наше громадянське суспільство прогресує. Разом ми зможемо побудувати країну, якою пишатимемось самі, пишатимуться наші діти й внуки, пишатиметься світ. Україна має для цього весь потенціал. Слава Україні.

ПОСТАВИТИ ЗАПИТАННЯ

vult

 

moz

 

emd 03 01

 

wma
facebook
empty40