Олег Мусій: Мій перший пріоритет – домогтися реальної медичної реформи

[ 30 грудня 2017 | Категорія: Новини ]

У інтерв’ю з циклу «Народжені на Майдані» Олег Мусій згадує буремні дні нашої боротьби 2013-2014 р., дружну роботу у Медслужбі. Говорили також про причини втрачених можливостей кардинально змінити країну, про те, чому сьогодні слід остерігатися «колективного Януковича» який уже повернувся. Про те, що наш поступ і наше майбутнє залежить в першу чергу від кожного з нас.

 

Він прийшов на Майдан як громадянин і лікар. Адже значну частину свого життя присвятив саме цим двом справам – лікуванню, служінню й, власне, будуванню громадського суспільства в Україні. Під час Революції Гідності пройшов все: останнім виходив з палаючого Будинку профспілок та бачив кров мирних активістів і вбитих. Опісля Майдан поставив його на чолі Міністерства охорони здоров’я, де спроби реформ галузі виявилися безуспішними, але знайшли продовження вже під куполом парламенту в статусі народного депутата. У циклі інтерв’ю «Народжені на Майдані» Олег Мусій розказав куди прямує Україна курсом «псевдореформ», чому сьогодні слід боятися повернення «колективного Януковича» і чого чекати у 2018 році.

Розкажіть, коли почався Майдан для Вас?

Для мене він почався ще 2004 року, під час «Помаранчевої революції», коли нам з колегами вдалося організувати медичну службу Майдану із 64 медпунктів. Тоді за півтора місяці протестів вдалося напрацювати важливий досвід, який був використаний вже під час громадських протестів 1 грудня 2013 року. В той день мною та однодумцями-лікарями було ухвалено рішення залишитися на Майдані разом з протестуючими. Тоді ж постало питання організації медичної служби для допомоги людям. Медична служба Штабу Національного Спротиву базувалася в Будинку профспілок на Майдані Незалежності, на цьому ж третьому поверсі як і під час Помаранчевої революції. Вже маючи досвід організації Медслужби у 2004-му, до нас долучилося багато лікарів, медсестер, волонтерів, громадських активістів і організацій із своїми ресурсами, людьми, можливостями. 1-го грудня 2013-го ми (Святослав Ханенко, я, Ольга Богомолець і Марта Дацко) зайшли у Будинок профспілок, де в 2004 році розміщувався Медичний штаб, і почали планувати як організувати Медслужбу Євромайдану. Через свої особисті контакти, через архіви запросили тих, хто був серед керівництва під час Помаранчевої революції. В найближчі дні до нас долучилися відповідальні за різні напрямки: Наталя Шолойко та Микола Сивак (фармація і медикаментозне забезпечення), Віктор Яхно (санепідблагополуччя), Олена Євстігнєєва (санпросвітницька профілактична робота), Андрій Гук та Станіслав Нечаїв (загальна координація, міжнародні зв’язки), Олена Євтєєва (преса і сторінка Медслужби у Фейсбуці). Головним реєстратором лікарів була Світлана Степанова, вона відповідала за кадрове забезпечення медпунктів, чергування.Оскільки був попередній досвід протестів, то протягом двох днів на досить високому рівні була налагоджена робота всієї медичної служби Майдану.

Ви згадали дату – 1 грудня, коли народний протест ще розвивався виключно в мирному руслі, але при тому почали активно створювати медслужбу. Чи означає це, що вже тоді мали відчуття чогось більшого, небезпеки, що наближається?

Безумовно, такі відчуття були, зважаючи на те, яка велика кількість людей вийшла на Майдан (за деякими джерелами вважається, що тоді разом в центрі Києва перебувало до 1 млн. осіб – від ред.). Тут почали розбивати намети і значна частина протестуючих вирішила залишатися в них надовго. Тому цим людям неодмінно могла знадобитися медична допомога.

Які моменти Революції гідності були найважчими для Вас?

Таких було декілька. Перший – трапився 11 грудня біля першої години ночі, коли був перший штурм Майдану. Я якраз чергував свою добу в медпункті. Біля готелю «Україна», зверху над Майданом, як кажуть, «голосом Левітана», представники МВС почали розказувати, що це незаконне зібрання і всі мають негайно розійтися, інакше міліція змушена буде розігнати людей. Була психологічна атака протягом години, а потім почався штурм.

Тоді медична служба готувалася до допомоги постраждалим із можливими серйозними побоями, які могли отримати люди від силовиків під час штурму. Це було першим серйозним випробуванням нашої медслужби.

Другим важким моментом стали перші вбивства на Майдані 22 січня – Сергія Нігояна та Михайла Жизнєвського. Я теж чергував тієї ночі. О шостій ранку зателефонував Ігор Ільків (миротворець, військовий лікар – від ред.), який чергував в медпункті в Інституті літератури на вулиці Грушевського, 4. Він повідомив, що є важкопоранений активіст, якого реанімують. Але всі необхідні зусилля лікарів, на жаль, так і не принесли успіху… Було констатовано смерть першого вбитого з трьома кульовими отворами в груди та шию. О 8:30 з цього ж медпункту ми дізналися про другого вбитого – М.Жизнєвського.

Тоді ж відбувся штурм медичного пункту спецпідрозділом МВС «Беркут». Вони підірвали його зсередини гранатами, кинувши їх у розбиті вікна, а в якості трофея захопили великий білий прапор з червоним хрестом, який майорів над входом в медпункт позначаючи його. Це було дуже показовим нелюдським вчинком правлячого режиму. А для мене тоді стало зрозуміло, що протистояння на Майдані триватиме до повної перемоги: або Майдану, або режиму В.Януковича.

Третім найважчим моментом став масовий розстріл людей 19-21 лютого 2014-го. Тоді, коли половину Небесної сотні було вбито протягом трьох годин. Я у ці дні якраз був відповідальним за те, щоб вбитих доставили у морг і судмедексперти встановили факт смерті саме від куль, а не від запалення легень чи якоїсь іншої хвороби, що намагалася провадити влада, аби приховати факт масового вбивства людей.

Також перед очима стоїть картинка, коли згорів будинок Профспілок, і ми перенесли звідти 4-х загиблих в двір Михайлівського Золотоверхого монастиря, вийшовши з палаючого будинку останніми. Картина ранку 21-го лютого де у цьому ж дворі Михайлівського рядами лежали тіла біля 20-и загиблих. Це були найбільші емоційні враження того часу, про які я і сьогодні спокійно, без сліз, говорити не можу. Перші два роки я взагалі на цю тему не міг розмовляти… , емоції не пускали.

Торкнувшись так близько цієї теми, людського болю і біди, чи знайшли самі для себе відповіді – хто винен в цих злочинах?

Для мене відповідь однозначна – влада. Звісно, мені невідомо достеменно, чи віддавав В.Янукович особисто наказ стріляти і масово вбивати людей. Але та влада винна в тому, що не пішла на елементарні поступки Майдану і довела до кривавого протистояння. Це відповідальність всієї тодішньої правлячої верхівки, без виключення.

Через чотири роки я зробив інші висновки для себе: теперішня влада, яку якраз Майдан привів у владні кабінети, зрадила Майдан і не зацікавлена в детальних розслідуваннях – хто конкретно стріляв по людях, а хто – віддавав наказ на це. Думаю, що багато хто з представників чинної влади просто перетворився на колишнього В.Януковича. На жаль система, уособленням якої був Янукович, не змінилася. Сумно, що багатьом моїм співмайданівцям, система Януковича стала ближча, тепліша і комфортніша, ніж ідеали та вимоги Майдану.

Які причини цього? Хіба лише одне переродження влади?

Думаю, існують особисті домовленості теперішнього Президента та більшості Верховної Ради з колишніми регіоналами, які б мали сидіти за ґратами та відповідати за ті звірства, що чинили на Майдані. Натомість, бачимо, як саджають патріотів, які захищають на Сході Україну від московського агресора. Тому остаточний діагноз цій владі я поставив 31 серпня 2015 року, коли вийшов з «Блоку Петра Порошенка» у Верховній Раді (приєднався до нього добровільно у грудні 2014-го, хоча обраний до парламенту як мажоритарний депутат, самовисуванець і позапартійний – від ред.). Для мене тоді стало очевидним повернення «колективного Януковича».

Якщо все стало, як було, то напрошується питання: невже Майдан був даремним?

Абсолютно недаремним! Речі, які відбувалися та досягалися Майданом – святі для мене. Просто Майдан і зараз все ще перебуває на стадії виконання мрій, звершень, обіцянок, які мали б відбутися одразу. Він перейшов до протистояння всередині країни між тими хто сповідує принципи та цінності Майдану, та тими, хто їх зрадив. Повірте, таких, на жаль, дуже багато, які продалися за «30 срібляників». Хтось не пройшов випробовування грішми, хтось владою. Людська слабкість залишається. Просто нам усім треба вчитися вчасно робити висновки. Я їх для себе зробив.

Ваш Майдан продовжився в кріслі міністра охорони здоров’я. Якщо сьогодні аналізувати ту працю: що вдалося, чим пишаєтеся, чого так і не реалізували?

Справді, під час втечі уряду Януковича-Азарова політичні партії, які називали себе «опозицією» сформували новий уряд та владу. Тоді вдалося делегувати в перший післямайданівський Уряд 5 міністрів від громадського активу Майдану, серед яких був і я, всіх інших з 20-ти обрали за партійними квотами.

Прийшовши на цю відповідальну посаду, я щиро вірив, що зможу втілити в міністерстві спочатку ідеали Майдану, а, з іншого боку, побудувати нову систему охорони здоров’я, яку не створено і по сей день. Натомість, я зіткнувся з тим, що політично-партійна частина Уряду всіляко блокувала ініціативи майданівців. І фактично уже на час створення другого уряду, прем’єру А.Яценюку вдалося «вижити» з нього всіх майданівців.

За перші три місяці роботи нам з однодумцями-медиками та громадськістю вдалося напрацювати Концепцію побудови нової національної системи охорони здоров’я, яку провели через усі бюрократичні перепони Кабінету міністрів і погодили з усіма відомствами. Але вона у червні 2014-го була успішно «похована», покладена під сукно Арсенієм Яценюком.

Іншим своїм досягненням вважаю проведення люстрації та очищення міністерства і дотичних до галузі органів від корупціонерів, заангажованих та задіяних у непрозорих схемах людей. Це, насамперед, заступники міністра охорони здоров’я, керівники більшості департаментів міністерства. Також до списку варто додати одіозного ректора медичного університету В.Москаленка, голову Держлікслужби О.Соловйова, директора Інституту раку І.Щепотіна. Така моя категорична промайданівська позиція викликала особливе обурення тодішнього прем’єр-міністра, який в не правовий спосіб відсторонив мене від посади, про незаконність навіть є відповідне рішення суду.

Третім важливим досягненням на посаді вважаю, що за 7 місяців роботи в міністерстві вдалося сформувати команду однодумців та ентузіастів, які погодилися працювати без грошей заради досягнення успішних змін в галузі та країні. Сьогодні ці люди допомагають мені вже у Верховній Раді формувати альтернативу до владних проектів-спроб реформувати охорону здоров’я. За нормальної проукраїнської влади мені з цією командою під силу за 3-5 років ефективно змінити нашу медицину, в інтересах і на користь українців.

Чому всі ці «спроби медичної реформи», як Ви самі висловилися, так і лишилися спробами? А проти реформаторів, тих хто робив щось або висловлювався критично про нинішні спроби, – Вас, О.Богомолець, Б.Тодурова – була організована досить активна інформаційна боротьба?

Тому що ті очільники міністерства охорони здоров’я (і пан О.Квіташвілі, і в.о. У.Супрун), які прийшли до влади, незацікавлені у змінах на користь України та українців. Вони зацікавлені лише у змінах на догоду Міжнародному валютному фонду, міжнародній фармацевтичній та страховій мафії (перша – лобіює спрощену систему реєстрації іноземних ліків та держзакупівлі через міжнародні організації, що веде до знищення української фармацевтичної галузі, друга – має намір захопити український страховий ринок). Вони виконують політичне замовлення разом з нашими новітніми урядами, які готові останню свитину здерти з українця. Але всі ці кошти, отримані від міжнародних донорів, йдуть на проїдання чи розкрадання.

Мені очевидно, що реальні реформи не потрібні ні Уряду України, ні Президенту, їм необхідні лише – «фейки» і «псевдореформи». Наголошую, що протягом двох років голова парламенту А.Парубій та владна коаліція відмовляються ставити на голосування будь-які альтернативні законопроекти пов’язані з реформами в медицині.

Звісно, ті люди яких ви назвали, що пропонують і підтримують реальні реформи та доводять «брехливість» реформ від влади – є надзвичайно незручними для теперішніх очільників. І саме тому проти нас ведеться шалена інформаційна боротьба. На це, до речі, витрачаються мільйони міжнародної допомоги. Зауважте – не на створення нових робочих місць, не на навчання майбутніх управлінців, не на покращення життя зубожілого народу, не на розвиток, а на інформаційну «джинсу» проти нас – опонентів «псевдореформ».

Що потрібно сьогодні, щоб підштовхнути владу до більш активних дій, реальних реформ?

 

Цю владу потрібно негайно змінювати! Вона себе дискредитувала. Верховна Рада вижила себе, вона не відображає інтересів виборців. Так само і з Президентом, який не виконав свої обіцянки та зобов’язання.

Чим швидше відбудеться ця зміна, тим більше шансів прийти до влади мають сили, які дійсно вірять в Україну та готові дбати про її розвиток, проводити реальні реформи – не з вигодою для Росії, США чи Європи, а для українців.

Зізнайтеся, а Ви вірите, що ці вибори можливі в достроковому порядку?

 

Не дуже вірю, хоча така імовірність існує завжди. Сьогодні вона мінімальна. Президент П.Порошенко узурпував владу в президентсько-парламентській республіці, перетворивши її по суті в президентську. З гаранта Конституції він перетворився чи не в головного її порушника. Практично усі гілки влади зараз знаходяться під його повним контролем. В разі переобрання, скажімо, Парламенту він вже не отримає такої підтримки і не матиме більшості. Адже довіра суспільства до теперішньої влади вкрай низька.

Фактично розпустити Парламент сьогодні може тільки сам Президент, але він цього не буде робити через вищеназвані причини. В інший спосіб це може зробити вулиця і протести. Але з моєї точки зору українці поки що не дозріли до масових дієвих протестів.

Якими, окрім медицини, темами та напрямками опікуєтеся у депутатській діяльності?

Оскільки я представляю мажоритарний західноукраїнський виборчий округ Сокальщини, Червонограда та Кам’янеччини, то мене на конкретні напрямки роботи надихають побажання та вимоги виборців. Якраз в моєму регіоні особливо актуальними є проблеми вугільної галузі та шахтарів. Адже всі шахти Західної України знаходяться там. Я навіть став головою депутатського міжфракційного об’єднання «Захистимо вугільну галузь!», щоб вирішувати практичні потреби шахтарів, боротися за ліквідацію боргів з виплати зарплати, за розвиток вугільної промисловості України.

Окрім того переймаюся питаннями освіти. Я є автором тих змін до Закону «Про освіту», які збурили сусідні країни, які, у свою чергу, намагаються нав’язати нам навчання своїми національними мовами. Незважаючи на всі закиди, мені з колегами тоді вдалося домогтися, щоб в законі були враховані правки, які б сприяли розбудові в Україні української освіти, а не якоїсь іншої.

Також, на мою думку, є важливим відродження української патріотичної складової. Я є автором постанов Верховної Ради щодо відзначення низки важливих національних ювілеїв, як от 100-річчя Червоного Хреста України чи 100-річчя Олеся Гончара. Також є автором документів щодо реабілітації репресованих людей та їх дітей. До речі, нещодавно профільний комітет парламенту надавав дуже високу оцінку цьому документові.

Які професійні пріоритети формулюєте собі на наступний рік?

Мій перший і найголовніший пріоритет – домогтися реальної медичної реформи. Для цього у профільному Комітеті є всі напрацювання. Зроблена колосальна робота. Тому всіма можливими засобами буду переконувати владу в необхідності ухвалення очікуваних суспільством змін.

Другим пріоритетом бачу спробу запропонувати суспільству те, чого ніколи ще не було в Україні – Конституанту. Це прийняття нової Конституції України Установчими зборами. Вважаю, що попри весь позитив, який є в чинному головному законі, там є принцип подвійності влади, коли виконавчою гілкою керує і президентська, і прем’єрська гілки, а в підсумку – це призводить лише до безвідповідальності. Це можна змінити лише ухваленням нової Конституції самим народом на Установчих зборах, а не Парламентом.

Підсумовуючи сказане, яким бачите 2018 рік для України та українців?

Складним був 2017 рік – розчарування українців у псевдореформах, масованій пропаганді з боку державних установ, які обіцяли всеохоплююче щастя. Але коли у вересні були реалізовано так звані «реформи», народ побачив, що «король – голий». Вони побачили, що ці «реформи» покращили життя лише 10% громадян, а всім іншим – обман очікувань…

2018 рік буде роком підготовки до президентських та парламентських виборів. Тому якихось радикальних змін не буде. Відповідно, владою буде здійснено підготовка з накопичення ресурсів та грошей для купівлі голосів виборців у 2019 році. Люди відчують, що про них згадали раз в п’ять років саме в 2019 році.

Хоча ми не повинні втрачати оптимізму. Я вірю, що українці здатні робити висновки з помилок, які вони вчинили, привівши до влади людей, що лише видавали себе за майданівців. Кожна людина помиляється в житті. Я, напевно, теж. Але ми здатні зробити належні висновки і більше не наступати на ті самі граблі. Я вірю в наших громадян і їх здатність побудувати в Україні справді українську державу.

Спілкувався і фотографував: Андрій Сніжко

 

Біографія:

Д-р Олег Мусій – народний депутат України чинного скликання, обраний по 124 мажоритарному округу на Львівщині (Сокальщина та Червоноград), самовисуванець, безпартійний. 27 лютого – 2 грудня 2014 року делегований Майданом на посаду міністра охорони здоров’я. Автор Концепції побудови нової національної системи охорони здоров’я України (поки не ухвалена). Лікар та фахівець з організації й управління охорони здоров’я. Активний громадський діяч з понад 20-річним досвідом практичної роботи, в т.ч. міжнародної діяльності, роботи у складі громадських структур при вищих органах влади, у формаціях громади міста Києва. Автор низки законопроектів, наукових книг та статей. В період Майдану присвятив себе волонтерській роботі, як координатор Медичної служби Штабу національного спротиву.

 

https://zik.ua/news/2017/12/30/oleg_musiy_miy_pershyy_priorytet__domogtysya_realnoi_medychnoi_reformy_1236147

ПОСТАВИТИ ЗАПИТАННЯ

vult

 

moz

 

emd 03 01

 

wma
facebook
empty40